Докричуся До Неба

Я кричу до небес — не в укорі, не в гніві,
Я кричу, як душа, що ще вірить у диво.
Докричуся до неба — бо інакше не вмію,
Бо як втратити голос — втратиться й мрія.
Молюся я серцем, я вірю і дію,
Україно моя... Мій центр надії.

Небо, почуй! Я — голос землі,
Що втомилась від болю, від цієї війни.
Почуй мене, небо, — я кричу не одна!
Це душа України перемоги жада.
Вірю я — крізь темінь, крізь війну та бої,
Бог зітре чорну тінь із моєї землі.

Боже, невже Ти не бачиш, як діти ростуть
З тривогою, страхом портфелі несуть?
Як малюють не сонце, а танк в зошиті,
Як очима питають: "Це вже завжди?"
Я кричу за дитинство, що вкрала війна,
Вкрала щастя, сміх і добробут вона.

Докричуся до неба, аж вітри затремтять,
Через грози і попіл, через сльози і страх.
Я кричу не одна — зі мною поля,
Що зорані болем, але скоро жнива.
Зі мною дерева, що руки здіймають,
Немов також моляться — і не вмирають.

Я кричу за народ, що не став на коліна,
Бо любов — не зникає, бо жива Україна.
Докричуся до неба — як тільки зумію,
Бо у кожному слові — мільйонів надії.
Бо у серці країни — цей голос простий:
Я жива... Я молюсь... Я ще дихаю... Дій.

А тоді я замовкну — не тому, що втомилась...
А тому, що почута.
Україна — зцілилась.