Божевільна

Синьоокою чаклункою, бувало,
Називав мене і руки цілував,
Може, справжнє щастя то було й не стало.
Час минув і вже, як сніг розтав.
Що тоді хотіла, я сама не знаю,
Може подарунків, може просто слів.
Я не вірю в те, що почуття вмирає,
Що вогонь любові догорів.

Більше ніхто,
Тільки я в тому винна –
Божевільна!
Більше ніхто,
Тільки я в тому винна –
Божевільна!

"Повернись!", – тобі сказати не зумію.
Квітень за вікном, а на душі – зима.
Ти вже не один, і я це розумію,
Що ж, у цьому винна я сама.

Синьоокою чаклункою, бувало,
Називав мене і руки цілував,
Може, справжнє щастя – то було,
Й не стало...